Чи є на телебаченні професія – журналістика?

«Виключно законами України визначаються… засади утворення і діяльності … засобів масової інформації» ( стаття 92 . п. 11 Конституції   України).

     Інформаційна сфера нашої держави протягом років незалежності розвивалась чи не  найактивніше у порівнянні з іншими галузями. Особливо її електронні напрями. На початку дев’яностих років  минулого століття  на території  республіки   діяли три державні , один приватний  загальноукраїнський  канали, три програми радіо і в кожній області   по одній телерадіокомпанії , ще кілька невеликих   кабельних мереж. Тепер ліцензії на мовлення мають більш ніж півтори тисячі телерадіоорганізацій.  За нашими підрахунками , щодоби тільки в наземний  телеефір видається  більше 8 тисяч  годин програм і передач. У цьому  ми випередили всю Європу.

      Та ніхто українцям з цього приводу не заздрить, оскільки кількість, наперекір вченню Карла  Маркса, не перетворилась на якість.  Однак, сьогодні  ми  не  ставимо за мету  аналізувати рівень  творчої і технічної  якості телевізійних  та радіопрограм, інтернетвидань  і наводити  очевидні  приклади ефірного   сміття.  Пропонуємо поглянути   на проблему глибше, зрозуміти її витоки і сформувати шляхи виходу з кризи.

     Серед інших причин  найголовнішою   вважаємо кадрову політику . Технічне переоснащення  і  модернізація  телерадіовиробництва  –  необхідна річ, вимагає величезних фінансових витрат .  Але  цей процес лежить на поверхні  тому багато в чому  зрозумілий  як чиновникам, так і приватним   хазяям.   І  дійсно, багато мільярдів  витрачено на закупку передавачів, оренду  супутникових  платформ, каблювання     міст і селищ, оновлення знімального, монтажного , студійного обладнання тощо.  Однак  техніка,  при всій до неї повазі,  здатна тільки  створювати  певний рівень  можливостей, готувати, розповсюджувати  і приймати  програми  та передачі . « Оживити» телекомунікації , вкласти  в неї душу  здатна  тільки людина. Саме тут і з’явилась  прірва  між технічними  можливостями і творчим забезпеченням,   яка  розірвала єдність технологічного процесу творення відео- та аудіопродукту.   Аналіз  свідчить , що тільки невелика кількість  колективів електронних ЗМІ ( в основному деяких загальноукраїнських каналів) навчились швидко  опановувати  новітнє обладнання  та використовувати  його переваги  з метою  осучаснення   телевізійного  екрану   та радіопростору. Непрофесіоналізм, відсутність бачення  шляхів розширення  реалізації творчих рішень   через використання  широких можливостей   сучасних технологій ,  брак  досвідченого  менеджменту  зустрічається на кожному кроці.  Діють за принципом  одного  з олігархів , який спитав  працівника: « Ти всю абетку вивчив,  то напиши мені вірша». Його колега,  призначаючи на  посаду керівника телекомпанії   говорив: «Ти торгуєш у моєму холдінгу  вугіллям?  З сьогоднішнього дня маєш торгувати  телебаченням!».

     Таке  бачення  у деяких спонсорів та  господарів каналів.  Такий же полегшений  і  наївний  підхід  до справи мають і рядові   початківці.   Якось до  Національної  ради  приніс  ліцензійні документи  на  FM –радіо хлопець з райцентру на Херсонщині.  На запитання  ким  будеш працювати   і яка освіта  відповів: « Вища.  Буду музичним редактором». Насправді виявилось, що в дипломі  про вищу технічну освіту фах –  механізатор широкого  профілю.  І  такий  « фахівець»  вправжуватиме   в ефірі   музичну  культуру на 50 тисяч  слухачів .

     Між тим  славетний декан  факультету журналістики  Київського  університету імені  Т. Шевченка  Дмитро Михайлович  Прилюк , вітаючи першокурсників , наголошував: « Журналістика така  сама  точна наука як і фізика, хімія  чи математика».  При цьому слід розуміти , що  висока професійна  підготовка  стосується не тільки  журналістів, а й усіх  інших спеціалістів, що працюють  у галузі медіа і задіяні у технологічному процесі ЗМІ.  До речі , в університетах країн Західної Європи і США  факультети ЗМІ  не тільки  найпрестижніші, а й найважчі за програмами навчання.

     У нас, як заведено , все навпаки. На початку дев’яностих   років минулого століття на хвилі  ейфорії до прагнення  перебудувати життя  за прикладом західних  стандартів  організації  суспільства , сформувалось чотири  наймасовіші  напрямки  престижної  освіти :  юриспруденція, економіка, політологія і  журналістика. ВУЗи  терміново, незалежно  від  усталених напрямків,  наявності  відповідних  наукових  баз  і викладачів,  почали створювати  модні  відділення  і  факультети.   Як гриби після рясного дощу  вони  з’являлись  у будівельних ,  машинобудівних, гірничих,  сільськогосподарських та інших ,  далеких навіть  від гуманітарного  спрямування  інститутах.   Тільки  ліниві за досить  високу   оплату не гарантували  підготовку  зірок   телебачення,  популярних репортерів радіо,  найсміливіших блогерів , гігантів преси.

                До  ВУЗів  приєднались   новостворені   самодіяльні  студії, всілякі  курси. Реклама  наповнилась пропозиціями протягом   місяця- двох  підготувати  дикторів  телебачення і радіо,  ведучих  програм, організаторів  у сфері медіа тощо.  Зазвичай обіцяли  проходження практики  на провідних каналах  та працевлаштування.

            Таким чином  попутнім шляхом пішли дві зацікавлені  сторони.  Одна  –  заробити  якомога більше грошей  на майбутніх « зірках».  Друга –  на наївній надії  стати знаним і багатим  без будь- яких зусиль.  При цьому  перші в основному виконали свої плани: суттєво  поповнили  надходження до бюджетів приватних навчальних закладів  та власних гаманців.   А от другі , на жаль,  у більшості  своїй  мети не досягли.

     Та  і як  могли досягти , якщо на кафедрах   працювали  у кращому разі  колишні  працівники  місцевих засобів масової інформації, які не мали  ані  відповідної підготовки, ані  наукової практики.  Під час навчання  студенти майже не опановували  ґрунтовних знань з теорії і практики  журналістики.  У навчальних планах були відсутні програми , що вкрай потрібні  для підготовки медіа фахівця. Наразі нерідко ставалось так, що під час лекцій  викладачі  демонстрували  власні публікації  програми та передачі   і подавали їх  як зразки професійної  майстерності.   Ще один масовий прийом  донесення знань – розповідати  смачно прикрашені  бувальщини   власної поточної роботи, випадки, що відбувались  під час  відряджень.  При цьому  впадає в око відсутність  базової освіти  самих викладачів. За радянських часів в Україні, а більшість нинішніх  наставників  студентської   молоді   прийшли у професію  саме з тих років , і самі  не    мали  базової  освіти.  Тоді щороку дипломи журналістів  отримували трохи  більше двохсот  випускників  Київського  університету  імені   Тараса Шевченка  та  група з Львівського  університету  імені   Івана  Франка.  Щоправда, у Львові  готували  ще й військових журналістів, але вони , як правило  , спрямовувались до збройних сил всього Радянського Союзу.  При  цьому   й  дипломовані спеціалісти за будь- яку ціну намагались залишитись  у Києві.   Через це  в місцеві редакції газет, радіо і телебачення приходили  педагоги, інженери, агрономи, медики, художники  тощо.

                   У музичних  колах існує таке поняття  як «слухач». Тобто  людина, що  не знає нотної  грамоти, не навчалась у музичній школі  або  консерваторії   а тільки вміла « вловити» мелодію  і награвати  ії  потім на свій смак.  На жаль  і серед наших  колег  таких «фахівців» чимало.

                 Однак  і це  ще не вся біда  медіа галузі  України.   Якщо  журналістів, режисерів, операторів, хоча у деяких  випадках і не достатньо   фахово, але готують , то працівників  інших  професій  складного  виробництва   аудіо- та відеопродукту  взагалі  не випускають.   Технологічний  процес  організації   електронних  і друкованих  ЗМІ  передбачає  понад півтори  сотні    посад  творчого , інженерного, технічного  персоналу.  ВУЗи  ж  України  профільно готують тільки 36.  Решта –  самоучки.  Безумовно , велика  кількість працівників  самотужки, або  за допомогою  наставників опанували  секрети  професій  та  наразі  все ж  очевидна  занедбаність політики  підготовки  і перепідготовки кадрів через відсутність  цілісної  державної системи  професійного зростання.  Мало того,  сьогодні  й створювати її  ніхто  поки не  збирається.  Чиновники  свою бездіяльність або некомпетентність  покривають посиланням на статтю  6   частину першу  Закону України « Про професійний   розвиток працівників»  де написано : « Організація  професійного навчання  здійснюється  роботодавцями з урахуванням  потреб   власної  господарської  або  іншої  діяльності».

           Принаймні  на цей дивний, з точки  зору  здорового  глузду,  висновок посилається  Міністерство  інформації .  Так  у листі  заступника   Міністра  від 16.11.2015 р.  №  16 /11/004  написано: « Усвідомлюючи  необхідність  високих стандартів  журналістської   діяльності   на засадах  дерегуляції   та саморегуляції  обов’язок  підготовки  кадрів  покладається  на засновників ЗМІ  та відповідальних  осіб у редакціях».

           Безглуздість даних висновків  очевидна.  Як і сам текст, автори  якого , напевне , не мають жодного поняття  про справу , якою вони повинні  займатись  фахово.  До того ж  аж ніяк не на галузевому рівні. Чому?

          Епіграфом  до цієї публікації  автори не даремно обрали конституційну вимогу щодо рівня засад діяльності засобів масової інформації, яка через свою  важливість  і складність підлягає  ліцензуванню. Це у свою чергу вимагає  особливого   підходу. Як це робиться  у розвинених країнах  світу, до стандартів яких  прагне демократична Україна.

                Так, Представник  ОБСЄ  з питань свободи  ЗМІ  Дуня  Міятович, мандат якої  передбачає  здійснення  моніторингу за дотриманням  державами- учасницями  ОБСЄ  своїх зобов’язань у сфері забезпечення  свободи висловлювання і організації діяльності  засобів масової  інформації  вважає  наріжним  завданням  регуляторних органів  країн  формування  систем  професійного  зростання  журналістських  колективів. Такої  ж  думки  дотримуються  професійні  європейські  експерти  та науковці  галузі, які вказують на дві умови , що  вважаються достатньо  вагомими  підставами для втручання  держави. Перша – це  необхідність захисту інтересів   суспільства.  Друга – провал ринку.  Тобто  нездатність ринкових  механізмів  забезпечити суспільний добробут, оскільки сектор  мовлення  неможливо  порівнювати  з будь-яким  іншим  сектором,  бо саме він  відіграє надзвичайно  важливу роль у сучасному  демократичному  суспільстві,  особливо  з точки зору  формування  і поширення  суспільних  цінностей.( За  матеріалами  експертного семінару  Європейського Союзу  та Ради Європи « Сприяння  європейським   стандартам   в українському  медійному  середовищі», Київ, 29 листопада  2010 р.)

              Дані  цитати  наведено  з двох  причин.  Їх  автори  вважають важливим  наголосити на особливому статусі, а значить і в  місці   засобів масової інформації в  інфраструктурі  суспільства  та не можуть бути звичайним  класичним – купи – продай.  Це вже  усвідомили  європейці. Маємо, нарешті,  зрозуміти  і ми та сформувати систему  розбудови  українського   національного  обличчя  вітчизняних медіа.   За  нашим глибоким переконанням , кодом до справи  повинна бути  розумна  кадрова політика  щодо підготовки і підвищення  кваліфікації   працівників  ЗМІ.  Жодного  робочого місця   в журналістських колективах  не мають займати люди без  відповідної  до посадових обов’язків базової  освіти або практичних  професійних навичок.

         Починати, зрозуміло, слід  з  удосконалення правового поля . Сказавши «а»  слід називати і наступну  букву. Тобто  закріплення  конституційного статусу  медіа,  передбачає  законодавче його  забезпечення  у тому  числі  в кадровому  сегменті.  На сьогодні парламентом  прийнято   понад   20  законів  прямої дії, що  регулюють  діяльність ЗМІ.  Визначено  і закріплено  до дрібниць  як  повинні  працювати  колективи  газет, радіо, телебачення, зв’язку.   Але  жодним  словом   не згадано про те, хто   має право   і компетентність  гідно виконувати  покладені  обов’язки  та використовувати  надані законом повноваження .  Тому    логічним вбачається  прийняття   доповнень  до  правових  вимог  щодо конкретної  відповідності  рівня підготовки  фахівців  галузі.

             Наступним  кроком   повинна бути ревізія  навчальних  закладів, що мають  право на випуск  фахівців медіа. Врешті,  слід  визначити   кількість спеціалістів  необхідних  для галузі, адже  досі ,  принаймні,  на державному рівні , цього  не робилось. Тож  ходять  сотні   безробітних  молодих  людей , з невикористаними  дипломами  журналістів  та  нездійсненими  сподіваннями  на реалізацію  юнацьких  та дівочих  мрій.

        Та,  нажаль,  питання  якості   й  кількості  підготовки  фахівців  основних  професій  у галузі  масових комунікацій  хоча  й гострі, але ж  найважчі.  Репортерів, режисерів, операторів,  ведучих  ефіру  та інших  спеціалістів є кому  виховувати .  При всіх   негараздах  в Україні  поряд   зі сталими  вузівськими   школами  формуються  й нові.   До  того  ж  на цю проблему  останніми  роками  звернули  увагу   міжнародні  організації. Досить  активно   і системно  справою  опікується  Європейський  Союз  та  Рада  Європи ,  які  організовують  семінари,  лекції, виставки  ,  інші  корисні заходи  як для  рядових  журналістів, так  і керівників  ЗМІ.

          Але  рівень  роботи  медіа, особливо електронних ,  залежить не  тільки  від  тих,  кого  глядачі  бачать  на екранах  телевізорів,  моніторів, слухачі  чують  в ефірі.  Відео  та аудіопродукція –    результат  колективних  зусиль  і творчих  і  технічних  працівників.  Однак  скромні  трударі   закулісного  цеху  досі залишаються  в тіні  зіркових  колег.   І  такий  стан  слід  терміново  виправляти.

        Шлях  до комплексного вирішення  масштабного  для всіх  медіа питання   пролягає  через  розбудову  галузевої   системи  підвищення  кваліфікації.  В її  основі  мають  бути   конкретні   короткострокові  програми  удосконалення  знань   по  всіх  посадах   технологічного  ланцюжка  телерадіоорганізацій  та  Інернет видань.  Особливості  творчого  вирішення, технічного,  художнього  та іншого  забезпечення  діяльності  електронних  ЗМІ  вимагають  поглибленого  володіння  професійними  знаннями   і прийомами   роботи .   Скажімо,  досить  поширена  та конче  необхідна   посада   звукорежисера  на радіо,  телебаченні,  кіно,  інтернеті  суттєво  відрізняються.  Різна  техніка,  відмінні технології,  навіть   через  бази  обладнання,  передбачають  додаткових  знань .   Інакше  не можна  використати  повністю  потенціал  приладів.  Через  це  страждають  творчі здобутки,   знижується  якість  програм.

         Або ж  взяти  художнє  оформлення   студій.   Щоб  на екрані  сформувати  цілісно  завершену  картину художник – постановник   повинен  мати  великий  багаж  знань  саме  телевізійних  законів  розташування учасників   передачі,  освітлення  приміщень,  розміри  меблів  і багато іншого.

         Стилісти , візажисти   також  мають  розуміти   як  виглядатимуть  у  кадрі  диктори, ведучі, гості.  Телевізійним  спеціалістам  добре відомо,  що  студійна техніка  змінює і  виводить на екран  людину  зовні зовсім  в  іншому  сприйнятті  глядачами,  ніж  вона є насправді.

          Ці  приклади, а їх   можна назвати  безліч,  наведено  з метою  показати  наскільки  складне і  своєрідне  телерадіовиробництво.  Більшість  посад  за   професіями   на  студіях  невеликі   за кількістю  виконавців .  Деякі  ланцюжки  технологічного  процесу   взагалі  вимагають роботи  одного – двох  спеціалістів,  але унікальних  за підготовкою.  Саме  тому  підвищення  кваліфікації  повинне відбуватись  у  спеціалізованому  галузевому   ліцензійному  навчальному  закладі.  На  щастя  такий  у нас  є :  Український  інститут  підвищення  кваліфікації    працівників   радіо, телебачення  і преси.  Цей  унікальний  навчальний  заклад  існує  понад  70  років.  У  ньому проходили  школу   професіоналізму  майже  всі майстри   медіа   старшого  покоління.  Заклад  має  перевірену  часом  методику  викладання,  сформовані  програми  з  багатьох  дисциплін, серйозну  матеріальну  базу.

        Але   коли   інститут  створювався,  він  був  розрахований  на обслуговування  максимум  5-6  тисяч слухачів.  Стільки   тоді  людей  працювало  у телевізійних  і радіоорганізаціях  України.  Нині  ж , за нашими підрахунками,  в галузі  електронних ЗМІ   трудяться  150   тисяч  творчих і технічних  спеціалістів.   Значно  зріс і перелік  посад.  Тільки  за скромним  аналізом  приблизно у 10  разів.

         Зрозуміло,  що  за сучасних  реалій ,  інститут не тільки  повністю, а й  частково  не має змоги  виконувати  покладені  на нього  завдання.  Але заклад  « очевидно» спроможний   зіграти роль  бази  для  створення  освітнього  комплексу  з міцною  основою  для розбудови  його  наукової,  технічної  і технологічної  бази. При цьому  слід  підкреслити : принцип  діяльності  закладу  такий, що жодним  чином  ані  дублює,  ані  перешкоджає вищам,  які  призначені  давати  базову  освіту  майбутнім  спеціалістам  медіа.  Він  лише доповнювати  систему  безперервного  професійного  зростання.

      Практика  запропонованої  схеми  стверджує  ще одну  суттєву  особливість.  У даному  випадку  не має  необхідності  тримати  у штаті  велику  кількість  викладачів, а  натомість  запрошувати  відомих  науковців,  практиків,  знаних у  галузі  людей  на певний  період   читання лекцій,  проведення  практичних  занять  та оцінювання  рівня  знань  слухачів.  Звідси  можливість  залучати  найкращих  фахівців  з усієї  України  і  значно  скоротити  витрати  на утримання  адміністративного  та  викладацького  штату.  Важливо   також  звернути  увагу  на той факт, що гнучка  схема   організації  навчального  процесу  забезпечує   швидке  реагування  на виклики  часу  стосовно  необхідності  підготовки  фахівців  нових  професій,  яких  вимагають  технологічні  новації  під час  освоєння  останніх  здобутків  науки   та промисловості  медіа галузі.

      Аргументи  на користь  необхідності  системи  короткотермінової  та гнучкої  форми  підвищення  кваліфікації  у  медійному  середовищу   можна  наводити   ще довго.  На  жаль,  таку  можливість  виключає  газетний  формат.  Принаймні  очевидна  її  крайня  необхідність.

         Свідомі  ми й того , що  одномоментно   не можна  вирішити  кадрову проблему.  Але ж  за  будь- яких   обставин  її  слід  долати  саме  на державному  рівні.  До цього  закликає  Представник  ОБСЄ  з питань  свободи   ЗМІ  підкреслюючи  тезу:  «Повноваження  органів   влади  ЄС   у сфері  електронних  комунікаційних  мереж, і,  зокрема,  мереж  телерадіомовлення  поступово  розширюються».   То ж  ми,  українці,  маємо  йти  європейським  шляхом  наполегливо,  розумно,  конструктивно.

                                                                                                                                          П. ЛИСЕНКО,

                                                                                                                                          В. МЕЖИНСЬКИЙ
                                                                                                                                          журналісти

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *